Я-війна-людина

У своїй перші доповіді «Труднощі ментального здоров’я під час війни. Погляд на цілісну людину» Марія Тракало , як досвідчений психотерапевт почала із важливих аспектів нашого сучасного життя, вона заторкнула тему війни, роз’яснювала про психотравми, які є види цих патологій.

«Не можемо сказати, що не маємо ніяких відчуттів щодо нашої проблеми в країні, хтось відчуває реально і активно, а хтось пасивніше і дещо по-іншому» – розповідала лекторка.

Повномасштабна війна, вплинула на життя кожної людини, навіть, у віддалених та відносно безпечних куточках нашої країни. Чимало людей зіткнулись з її наслідками особисто або опосередковано, і це так чи інакше вплинуло на їхнє здоров’я, особливо – ментальне. 

Після невеличкої перерви продовжили на другій темі – «Самотурбота під час праці з наслідками війни».

Самозаспокоєння НАДЗВИЧАЙНО важливе для хорошого стану. Однак деколи така діяльність не дуже допомагає для стабілізування чи створення можливостей, щоб рухатись далі. Саме тут допомагає самотурбота,  а ця діяльність є корисною, бо вона допомагає знайти сенс, підтримує зростання і укріплює фундамент.

«Війна доторкається до усіх трьох аспектів, а саме: душу,тіло, дух», – наголосила Марія.

Для душі лікар – психотерапевт, для духа – духівник, для тіла – медик.

Поділившись досвідом, як своїм так і оточуючих, ми дещо почерпнули і навчились.

Вона ясно та влучно висловила все те, що є хвилюючим у нашому сучасному світі.

Другу доповідь розпочала викладачка школи біоетики – Марія Ярема, де нам розповідала про «Ненависть, як моральне зло та праведний гнів, як чеснота», у цій так би мовити непростій темі, було навіть дуже зрозуміло і цим доказом були запитання збоку семінаристів.

Марія Ярема навела чимало прикладів про гнів користуючись одним із висловом Св. Йоана Золотоустого :

«Якби не було гніву, наука про Бога не прогресувала б,
суди не були б здоровими, а злочини не були б придушені.
Крім того, грішить той, хто не гнівається, коли має причину.
Бо нерозумне терпіння є розсадником багатьох пороків:
воно сприяє недбалості і спонукає не лише злих, а й передусім добрих чинити зло.»

Страшним є гнів нетерплячих, але не менш страшним є гнів терплячих. Бо терплячі люди зазвичай гніваються справедливо, а не емоційно чи перебільшено. Сьогодні у нашій країні гнів – мабуть одне з найпоширеніших почуттів поряд зі страхом та смутком. Можливо комусь видається, що гнів – це краща реакція, ніж плач чи почуття безсилля, бо гнів начебто дає бажання жити, мститися, відвойовувати. Насправді гнів буває різний, як на рівні оволодіння людиною (щось інше є раптовий спалах гніву і щось інше є пристрасть гніву), так і на рівні моральної якості (праведний та гріховний гнів).

Пристрасть гніву завжди є гріхом (і то одним з основних гріхів), тоді як раптовий спалах гніву може не бути провинністю. Несправедливий гнів (поспішний, перебільшений, неконтрольований, необґрунтований або обґрунтований егоїзмом чи іншою вадою) завжди є гріхом, тоді як праведний гнів (правосудний гнів терплячої людини) не має нічого спільного з виною.

Третю доповідь, яка є дуже актуальною, бо вона вчить нас правильно допомагати зраненим особам, очолив Ректор Львівської духовної семінарії Святого Духа отець-доктор Ігор Бойко, де у межах вишкільної програми «Виклики війни» для семінаристів і священників поділився думками і досвідом стосовно сутності груп взаємодопомоги, завдань та механізмів дії груп взаємодопомоги, духовної переміна осіб, які пережили горе: перетворення болю у любов. «Сутність груп взаємодопомоги є духовна переміна осіб, що пережили горе».

― Коли Христос дізнався про страту Івана Хрестителя, він усамітнився. Ми не один раз в житті зустрічатимемося з втратами, тому варто вчитися поведінки в Христа. Він проявляв співчуття. Тож і для нас важливо не лише виконувати богослужбові обов’язки, а пам’ятати, що родина померлого потребує нашої уваги і співчуття ― акцентував на початку свого виступу отець Ігор.

Священник додав, що природну смерть легше сприйняти. Адже деколи вона приходить внаслідок тривалої чи складної хвороби. Важко переживати несподіваний відхід.

Прикладом того, як допомогти пережити раптову втрату рідних є група взаємодопомоги, яку організували в Львівській Духовній семінарії Святого Духа після розстрілів на Майдані.

― Для мене найважче було зробити перші дзвінки до рідних загиблих. Пригадую відповідь на пропозицію приїхати на спільну молитву і спілкування: «дякую, що за нас пам’ятаєте». Це стало поштовхом до наступних дзвінків. Друге, що було важливим, написати лист. Бо хтось міг не розчути чи неправильно зрозуміти. Тому було важливо ту інформацію продублювати письмово, ― пояснив священник. ― Ці групи потрібні, щоб надавати підтримку. Люди потребують цього. Така група ― це місце, де можна поговорити про біль, разом поплакати. Бо в сім’ї той біль будуть тамувати. Людина хоче почути, що її болить, висловити свій біль, плакати і ніхто цього не стримує. Коли поруч є люди, які мають такі самі пережиття, це є найкраще розуміння.

Тоді з кожної родини, які були з різних міст, прийшло досить багато людей. Тому важливо було створити таке місце для них.

― Ми використовували різні нагоди і підходили креативно. Одного разу після Літургії організовували свічковий похід. Кожен такий момент, який об’єднує. Тому перш за все треба створити місце, де вони зможуть зустрічатися. Друге, проявляти солідарність і страждання. Ми ніколи не знаємо, чи це їхня єдина втрата.

Третє, люди отримують певну інформацію і пробують аналізувати свій стан. Четверте, необхідно розвивати здатність вирішувати проблему, зрозуміти, як далі жити, як зберегти пам’ять про втрату. Ми пропонували спробувати розвинути те, що любили їхні рідні. Одній мамі, син якої дуже любив футбол, ми запропонували організувати футбольний турніру в пам’ять про нього ― героя Небесної сотні. Ці турніри досі періодично відбуваються. Також писали книжки-спогади. В Городку сім’я відкрила музей в своїй хаті, ― розповів отець Ігор.

Роботу з людьми будували в такий спосіб: їх ділили на різні групи і опрацьовували різні теми. за майже два роки опрацювали 21 тему. Отець-доктор звернувся до семінаристів із пропозицією організовувати такі зустрічі. Та наголосив, що, почавши це, не можна зупинятися. Тому важливо об’єктивно оцінити свої сили перш, ніж починати. Також закликав, пам’ятати, коли вже стануть душпастирями, бути активними слухачами і набратися терпеливості, бо люди не завжди швидко зможуть відкритися.

На завершення, ми мали можливість переглянути відеозвернення від  о. Раньєра Канталамесса. Поділившись своїми роками у семінарії отець дуже гарно підкреслив те, що яке би місце не займали  у церкві, головне є  те, яке місце займає Христос у вашому серці.

«Бог буде дуже багато вас випробовувати, але це немає бути вашим розчаруванням у Ньому» – наголосив отец Раньєр.

Опісля всі спільно молились вечірню у семінарійному храмі.