Skip links

АРХИЄПИСКОП і МИТРОПОЛИТ ТЕРНОПІЛЬСЬКО-ЗБОРІВСЬКИЙ

episkop

Владика Василій Семенюк

ХРОНОЛОГІЯ

  • 2 серпня 1949 року народився у селі Дора біля міста Яремче (Івано-Франківщина).
  • У 1966 році закінчив середню школу у м. Яремчі.
  • У 1969 році закінчив навчання у Закарпатському технікумі лісового господарства (м. Хуст).
  • 1968-1974 рр. – навчання у підпільній духовній семінарії УГКЦ.
  • 22 грудня 1974 року рукоположений на священика митрополитом Володимиром Стернюком.
  • 1974-1990рр. – ректор підпільної духовної семінарії.
  • У 1976 році з благословення митрополита Володимира Стернюка призначений завідателем Зарваниці.
  • У 1989 році о. В. Семенюка та одинадцять інших священиків було скеровано на Тернопільщину для легалізації УГКЦ.
  • У 1990-2007рр. – ректор Тернопільської вищої духовної семінарії імені Патріарха Йосифа Сліпого.
  • З 1993 р. – протосинкел Тернопільської єпархії.
  • У 1997 році у Люблінському католицькому університеті (Польща) отримав учений ступінь магістра моральної теології.
  • 10 лютого 2004 року номінований єпископом-помічником Тернопільсько-Зборівської єпархії.
  • 3 квітня 2004 року відбулася архієрейська хіротонія єпископа-помічника Тернопільсько-Зборівської єпархії владики Василія Семенюка.
  • У 2005 р. – лауреат державної премії України в галузі архітектури.
  • З 29 червня 2006 р. – адміністратор Тернопільсько-Зборівської єпархії.
  • 19 жовтня 2006 року – правлячий архієрей Тернопільсько-Зборівської єпархії.
  • У 2009-му нагороджений орденом «За заслуги» 3-го ступеня.
  • 22 грудня 2011-го піднесений до гідності архієпископа і митрополита Тернопільсько-Зборівського.
  • 7 лютого 2016 року проголошено Кам’янець-Подільську єпархію УГКЦ, а архієпископа і митрополита Тернопільсько-Зборівського Василія Семенюка призначено її адміністратором.
  • 2019р. – лауреат конкурсу «Людина року – 2018» (Тернопільщина).
  • 4 травня 2019 року нагороджений орденом «За заслуги» 2-го ступеня.

МІСЦЯ СЛУЖІННЯ МИТРОПОЛИТА В ЧАСИ ПІДПІЛЛЯ

Івано-Франкіськ

В Івано-Франківську мені пощастило познайомитися з владикою Іваном Слезюком. Незадовго до його смерті я побачив єпископа у підпільному монастирі сестер Милосердя. Привів мене туди отець Косило. Монахині цієї обителі катехизували дітей з навколишніх вулиць, зокрема, й майбутнього владику Йосафата Говеру та його брата отця Андрія. Єпископ Слезюк прийняв мене дуже щиро, поблагословив. Я відчув велике духовне піднесення і радість від спілкування з такою мудрою людиною. Враження від зустрічі підсилювало те, що доводилося чути про єпископа раніше. Розповідали, як часто його тероризували в КДБ, намагалися морально зламати. Та владика на це не зважав і був напрочуд діяльним. Він опікувався вірними всього міста, до нього за словом поради і підтримки приходили підпільні священики. Єпископ пильнував, аби жодна парафія у ті складні часи не залишалася без пастирської опіки. Він надзвичайно цінував кожне покликання. У грудні 1973-го, коли я повертався з праці у військовій частині, почув дорогою звістку про смерть владики Слезюка. Кілька останніх днів він лежав паралізований. Тоді-то мені пригадалися чутки про те, що владику в КДБ опромінили радіоактивними променями. Ховали єпископа дуже врочисто, похорон цілком відкрито відправляв майбутній владика отець Павло Василик. Будучи далекоглядним, Іван Слезюк висвятив собі єпископа-помічника Дмитерка. Та його заарештували через рік після смерті Слезюка й запроторили до тюрми. В Івано-Франківську я запізнався з іще однією героїчною постаттю катакомбної Церкви, то був отець Гірняк, останній з професорів довоєнної Станіславівської семінарії. У нього я складав іспит перед свяченням. Мене запровадили у скромне однокімнатне помешкання професора сестри-служебниці, котрі жили на вулиці Спільній. Отець Гірняк походив з давньої священичої династії і був надзвичайно інтелігентною, культурною людиною. Мої іспити у нього тривали майже три години. Я відповідав на запитання з філософії, латини, історії Церкви, догматики, апологетики, морального богослов’я, канонічного права. Після успішно складеного екзамену отець мене поблагословив і дав батьківську науку. Говорив, що я обрав важку дорогу, просив бути вірним покликанню. Наказував любити свою Церкву і народ. Говорив також, аби за можливості я виховував нові покликання. Під час цього зворушливого монологу плакав він і плакав я. Отець Гірняк доручив мої свячення владиці Стернюку, котрого знав особисто. На жаль, цей священик був хворим. Вже у 1980-х роках, під час відпочинку в Яремчі, його серце зупинилося. У цьому ж містечку його й поховали. Я не зміг прийти на похорон, бо в Яремчі мене знали в обличчя. Та перед похороном о третій годині ночі разом із підпільними семінаристами і монахинями я відправив над тілом незабутнього професора панахиду. В Івано-Франківську мені неодноразово доводилося бувати в монастирі сестер-служебниць на Спільній. Жили там сестри Маґдалина, Йосафата, Філотея та Миколая. Дві перші уже померли. Сетра Маґдалина була доброю господинею, вміла чудово готувати й випікати солодощі. У цей підпільний монастир приходила сестра Ореста, яка жила в Івано-Франківську в родини. Була вона поетесою і подарувала мені вірш про моє молоде священиче покликання. Упродовж восьми років я час від часу відвідував цей монастир. Черниці вели праведне життя, у їх домі панувала атмосфера радості, були вони людьми веселої вдачі. Багато літ у цьому будинку жила провінційна настоятелька Андріяна. Якось на свято Андрія сестри вирішили пожартувати. Перебравшись на циганок, зайшли до хати й понабирали повні мішки різних речей, вдаючи, що втекли. А насправді заховали речі у коморі. Скільки то сміху було, коли вони з’явилися на очі сестри-провінціялки та сказали їй правду. Хоча кожної хвилини монахині могли сподіватися обшуків, викликів у КДБ, навіть арештів, їх щоденне життя було світлим і радісним. Вони уміли розрядити напружену атмосферу, розвіяти страх. У них, які самі наражалися на терпіння і муки, я та багато інших набиралися енергії й сили. Взагалі жарт, пісня, вірш у ті страшні роки переслідувань були рятівними засобами у постійних стресових ситуаціях. На вулиці Дніпропетровській в Івано-Франківську діяв монастир сестер Святого Вінкентія. Саме у ньому останніми роками жив владика Іван Слезюк. У цій обителі мені випало ховати двох стареньких монахинь. Помирали вони у стані освячуючої ласки. І хоч мали по 88–90 років, на катафалках виглядали, наче 40-літні. Як сьогодні пам’ятаю ту проповідь, котру говорив під час похорону однієї з монахинь. «Дорога сестро, – казав я тоді, – Ісус постукав до твого серця, і ти, відгукнувшись на Його поклик, пішла за ним. Для світу ти давно померла. Була розіп’ята, прибита до хреста трьома цвяхами. Перший цвях – то досконалий послух, другий – добровільна убогість, третій – невинність. Ти стала обручницею Христа…» Хоча то був день, я відважився відкрито в епітрахилі говорити перед сотнею людей. Оскільки на панахиду до підпільного монастиря прийшло багато молоді, була нагода звернутися зі словом євангельської істини до юних. На кладовище поїхав разом з усіма автобусом. Здається, кадебістських «хвостів» не було, і я відправив панахиду біля могили. Сестра випросила собі таку ласку в Бога…

 Терновиця

Терновиця – невелике село Тисменицького району, колишня польська колонія. Живуть там у переважній більшості переселенці з Лемківщини та Надсяння. До мене це село обслуговував отець Зеновій Кисілевський – надзвичайно ревний і побожний священик. Саме завдяки йому половина Тлумацького району у найтяжчі роки переслідувань залишалась у католицькій вірі. В отця Зеновія був рідний брат Степан, також священик, який спочатку перейшов на православ’я, та десь через рік-два таємно від влади повернувся у католицтво. Під виглядом православного священика він правив у Пасічній. У те село я, ще будучи малим хлопцем, приїжджав на богослужіння. Отець Зеновій Кисілевський колись був одруженим, та прожив із своєю дружиною лише кілька місяців, бо вона померла. Після такої драми він вступив у чин Найсвятішого Ізбавителя і помер, як монах-редемпторист, на початку 1970-х. В останню дорогу його проводжали з Тлумача. На цвинтар несли через два села, правда, через центр Тлумача похоронну процесію не пустили, тож об’їзною дорогою люди йшли у Гринівці. На похорон зібралося майже три тисячі людей, співало кілька хорів. Мені у пам’яті закарбувалася тодішня проповідь отця Бучацького, який приїхав з Ходорова, де жив. Цей священик відкрито закликав людей іти дорогою отця Зеновія, який був вірним Католицькій Церкві. Словом, то була своєрідна демонстрація прихильності УГКЦ. Довгі роки Терновицю обслуговував отець Павло Василик, згодом, уже єпископом, він приїжджав сюди один або два рази на рік. Там служили і отець Михайло Косило, і отець Микола Волосянко. З 1975-го, аж до виходу Церкви з підпілля, цим селом опікувався отець Іван Бойко (нині – отець-митрат), парох Красного у Надвірнянському районі. У ті роки там постійно велася праця з підростаючим поколінням. Катехизували дітей монахині, особливо – вчителька початкових класів з Дори Софія Миколаївна. Із Терновиці за часів підпілля у нелегальні духовні семінарії пішли вчитися четверо юнаків. Троє з них закінчили підпільну семінарію під проводом митрополита Стернюка – о. Павло (Василь) Репела, о. Петро (Роман) Шафран, о. Володимир Шафран, а о. Іван Репела, котрий нині є парохом в Івано-Франківську, тоді був тісно зв’язаний з владикою Василиком. З цього села вийшло кілька сестер-монахинь. Опорою підпільної Церкви у цьому селі була родина Репелів. До Терновиці ми приїжджали, зберігаючи сувору конспірацію. Про приїзд священика у селі знали лише кілька довірених людей. Автобусом добиралися до Чорнолісця або Кривотул, а звідти – пішки в Терновицю. Десь аж о 10-ій годині вечора село дізнавалося про те, що приїхав священик відправити Святу Літургію. На кожній вулиці був свій організатор, який від хати до хати передавав цю звістку. Відтак у церкві, яку радянська влада офіційно вважала недіючою, відправлялася Служба Божа. У той час під храмом завжди виставляли варту з двох осіб. Вона стежила, аби зненацька на село не впала кадебістська облава. У Терновицю я приїжджав разом з отцем Іваном Бойком. Один із нас служив Службу Божу, а другий – сповідав людей. Невдовзі влада довідалася, що начебто закрита церква насправді діє як таємний католицький храм. Відтак десь у 1982–1983 рр. терновицьку церкву знищили. Відтоді ми мусили служити у людських хатах, та оскільки усі терновчани (а це десь приблизно 140 обійсть) у жодній хаті не поміщалися, доводилося служити по дві-три Літургії. До речі, коли до Терновиці приїжджав владика Павло Василик, то відважно відправляв Літургію навіть удень. Треба сказати, що в цьому селі не сприймала Католицької Церкви тільки директорка школи, але вона не була місцевою. На загал жителі Терновиці були побожними, до Святого Причастя завжди приступали 100–120 осіб. Уміли сповідатися, не затримували священика, бо ж усі розуміли, що час дорогий. Дуже гарно у цьому селі співав хор. Люди цінували мистецтво церковного співу і навіть найняли диригента, який тримав рівень підпільного церковного хору на досить високому рівні. Згадуючи Терновицю, серце сповнюється вдячністю до господині крайньої у селі хати добродійки Катрусі. Неодноразово її вбоге помешкання було прихистком для підпільних священиків.

Гостів

Я не був парохом цього, розташованого на південний захід від Терновиці, села. Однак його духовне життя мало великий вплив і на мене, і на моїх парафіян. Дуже багато вірних приходили до Гостова на свято Різдва Івана Хрестителя, на престольний празник. Мені довелося бути свідком того, як одного разу на празник, коли у церкві правив о. Павло Василик, у Гостів несподівано приїхали кадебісти. Вони обступили храм, та владика спокійно продовжував Службу Божу. А коли Літургія закінчилася, він переодягнувся і зумів, пробираючись поміж людьми, втекти. Шкода, та стара монастирська церква, яку тодішня безбожницька влада забороняла ремонтувати, розвалилася – і відправи продовжувалися у хатах вірних. 20 років Гостів обслуговував отець Голейко, який жив у цьому селі разом із сім’єю. До 1946-го він був священиком у Коропецькому деканаті Тернопільської області. Коли представники радянської влади звернулися до отця з пропозицією, аби він перейшов на православ’я, його дружина взяла найменше дитя на руки (вони мали п’ятеро дітей) і відкрито заявила: «Якщо ти зречешся католицької віри – зречуся тебе». Їх не встигли заарештувати, священича сім’я втекла з Тернопілля на Івано-Франківщину. Довго вони переховувалися, аж поки не осіли в Гостові. Два сини отця Голейка стали священиками, а донька Тетяна, закінчивши факультет іноземних мов Чернівецького університету, вступила до згромадження Непорочного Серця Марії, яке у часи підпілля заснував отець Роман Бахталовський – талановитий поет, автор церковних пісень, багатьох книжок.

Прибилів

П’ять кілометрів на південний схід від Терновиці лежить село Прибилів. З Прибилова походить мій вихованець – парох Великого Глибочка (Тернопільська область) отець Михайло Вінтонюк. Його підпільне ім’я – Івась. Прибилів – суцільно католицьке село, яке я обслуговував 15 років. Намагався відправляти там Літургію щонайменше раз на місяць. До мене селом опікувався отець Зеновій Кисілевський. Часто до сповіді чи на Службу Божу люди йшли через поля у сусіднє село Гостів, де проживав католицький священик о. Голейко. До Прибилова я добирався автобусами. Доїжджав до Бортників або до Терновиці, а далі – пішки. До Прибилова приходив, коли вже стемніло. У цьому селі, завдяки двом відданим родинам, діяла добре організована католицька громада. Найчастіше я зупинявся в хаті пана Михайла Фарилюка та його дружини Ганни, що неподалік струмка, котрий збігав до Терновиці. Це подружжя та братова пана Михайла Катерина організовували богослужіння. Завдяки розумному керівництву пана Михайла, Літургії, на які сходилося по 150–200 осіб, завжди проходили у повній безпеці. І це при тому, що в селі були свої комуністи. Тільки одного разу, якби я на якихось 15 хвилин швидше прийшов до тієї хати, де мала відбутися Літургія, мене б спіймали. Хтось скерував туди комуністів з райцентру. Вони знали, що в хаті мали зібратися католики, та не знали, коли саме. Тож нікого не впіймавши, обмежилися тим, що оштрафували господарів хати. У помешканні пана Михайла була капличка зі Святими Тайнами. Щодня родина приступала до Причастя. Запам’яталося мені, як одного разу зустрів у цьому селі Новий рік. Упродовж усієї ночі напередодні свята Василя (день моїх іменин) я сповідав людей, не спав. Був настільки втомлений, що думав, як би десь не впасти. Але потрібно було залишати село, і я мусив іти. Сталося так, що тоді була сильна ожеледиця і автобуси ходили тільки по головній трасі. Пан Михайло і сестра Марія мали довести мене до автобуса. Вони йшли спереду, а я – позаду. Страшенна втома і пронизливий холод робили своє. Я незчувся, як сів на сніг і почав засинати. Можна здогадатися, чим мав би закінчитися такий «сон», якби не пан Михайло, котрий відчув щось лихе і повернувся за мною. Мене підвели, і ми поволі пішли далі до траси. Це була відстань у 12 кілометрів. А таких випадків у житті підпільного священика було чимало.

Бортники

У цьому селі, що в якихось трьох кілометрах від Прибилова, було чотири організаторки катакомбного життя Церкви: дві Ганни, одна з яких – донька дяка, Катерина і Параска. На цих жінках трималася нелегальна католицька парафія. Частина жителів села, здебільшого з тієї околиці, яка межувала із селом Плужники, де була православна церква, ходила на богослужіння туди. Решта були парафіянами підпільного священика отця Голейка з недалекого села Гостів. Добиралися туди пішки через поле або їздили возами. Парохом Бортників за підпілля був отець Кисілевський, а після нього 15 років – я. Відправлялися Служби Божі у Бортниках у хатах, оскільки церква там була закрита. Катехизувати в село приїжджали сестра Марія Мартиняк та Сузанна Пліщук із Делятина. Їм доводилося долати відстань у 150–160 кілометрів. У Бортниках діяло братство Матері Божої Неустанної Помочі. Принаймні раз на місяць люди приступали до Сповіді та Святого Причастя. Регулярно молилися на вервиці. Навіть коли не було священика, вірні збиралися під церквою і самі співали Літургію. Організаторів часто штрафували, відправляли до райцентру, залякували, та ці люди мали міцну віру і не піддавалися погрозам. З настанням свободи Церкви Бортники поділилися на дві парафії – католицьку і православну. Греко-католики збудували у селі новий храм.

Грушка

Тривалий час тут відправляли отець Зеновій Кисілевський, отець (згодом – владика) Павло Василик, отець Волосянко, іноді приїздили священики зі Львова. Кілька років у Грушці правилося на колишньому проборстві, переобладнаному під церкву, та мені довелося служити уже у хатах. Село це досить велике – понад 1000 дворів. Тут я відправляв Літургію по черзі на різних вулицях. Траплялося, збиралися в помешканні 30–50, а то й 100 осіб. У Грушці практикували агапе – спільну трапезу після Служби Божої. Поки я 4–5 годин сповідав своїх парафіян, організовувалася гостина, аби по Літургії почастувати всіх без винятку. У Грушці був відважний дяк Михайло. Це дідусь мого шваґра. Його постійно переслідували кадебісти, штрафували й на кілька днів арештовували (село близько Тлумача і тому було під постійним прицілом районної влади). Та цю людину надзвичайної віри неможливо було зламати. Відданою справі Церкви була і його дочка – Марія Ровенко. Вона мала гарний голос, який був окрасою церковного співу. Марія вміла переховати підпільного священика, заопікуватися ним; організовувала таємні Служби Божі, катехизувала дітей. Крім того, ця жінка розповсюджувала, виготовлену фотоспособом, підпільну церковну літературу – молитовники, катехизми. Ці видання розходилися між вірними завдяки організаторам зі спеціального законспірованого пункту у Львові, неподалік Успенської церкви.

Хутір Слобудчина

Довгі роки я обслуговував колишню парафію отця Сірецького – хутір Слобудчину з 15 дворів, що неподалік Обертина. Регулярно раз на місяць я бував у цьому маленькому населеному пункті. Відправляв у хаті побожного подружжя Володимира і Зосі, яка, до речі, була полячкою. Мали вони шестеро дітей. Цікаво, що їх невістка, родом із Донбасу, стала однією з найревніших парафіянок підпільної Церкви. Оскільки всі без винятку жителі Слобудчини були католиками, тут можна було відправляти Літургії серед білого дня, не боячись облави. День перед тим, як я мав прибути на хутір, церковні організатори розносили цю вістку по всій околиці серед довірених людей. Тому на богослужіння в Слобудчину приходили вірні з Коломиї, Ланчина, Обертина, Чортівця, Жукова, Яківців і гірського Космача. На Великдень 1982 року в Слобудчині мене ледь не заарештували. У хаті, де мала відбутися Літургія, кадебісти влаштували засідку і чекали мого приходу. Тим часом ми із сестрою Марією Мартиняк ішли до хутора чотири кілометри пішки – кукурудзяними ланами. Та людям із хутора вдалося нас перестріти і попередити про небезпеку. Ми повернулися назад. Після того випадку там півроку не було католицького священика. Дуже урочисто на Слобудчині відбувалися свята Пресвятої Євхаристії. Наче у старі часи, коли Церква була ще вільною, під відкритим небом ставилися чотири престоли, а малі діти, які йшли попереду процесії, посипали дорогу пелюстками квітів. Пригадую двох сестер з цього хутора, які жили, наче монахині. У хаті вони мали Святі Тайни. Часто у них перебували сестри Непорочного Серця Марії, а самі вони неодноразово бували в організатора цього згромадження отця Бахталовського. Регулярно на хуторі працювали три активні організаторки життя підпільної Церкви, сестра Марія Мартиняк, яка готувала дітей до Святого Причастя, побожна вчителька біології з Ланчина пані Марія та Анничка з Космача. Бувало, що на Літургію у невеличку Слобудчину збиралася майже сотня осіб, приходило туди багато дітей.

Чортівець

У це, одне з найбільших сіл Городенківського району, ми добиралися після денних відправ у Слобудчині. Чортівець за кількістю населення наближається до Городенки. У цьому селі жив підпільний священик отець Михайло, переселений з території, що належала до Перемишльської єпархії. Мешкав він у хаті свого рідного брата, котрий працював продавцем у сільмазі. Отець Михайло мав болючу рану на нозі. Та як не дошкуляв йому біль, ревний священик ніколи не опускав Святої Літургії. Траплялося, правив, стоячи на одній нозі. А на додаток до цього він зазнавав постійних переслідувань з боку радянської влади. Коли я бував у Чортівці, сповідався в отця Михайла, а він – у мене. Іноді я залишав отцеві інтенції, з яких, власне, й жили священики. Це 3–5 карбованців. У Чортівці, зважаючи на його розміри, ми відправляли по вулицях. Десь одна десята частина жителів села належали тоді до Католицької Церкви. Було у Чортівці братство апостольської Молитви, у Великий піст у хатах відправлялися Хресні дороги, у травні-червні двічі на тиждень – молебні. Щороку з Чортівця ішли й дотепер ідуть прочани в Зарваницю. Причому не тільки греко-католики, але й православні. За підпілля троє хлопців із цього села пішли вчитися на католицьких священиків. У Чортівці було багато щирих, відданих Церкві людей. Вони дуже милосердні, регулярно, як тільки могли, допомагали підпільній семінарії. Назбирають, скажімо, кілька мішків огірків і привезуть. Серед інших запам’яталася мені Ганя Рідик. Жила вона неодруженою разом із мамою. Мала хист до поезії та співу. Ганя писала патріотичні вірші і знала дуже багато стрілецьких та повстанських пісень. Іноді, коли доводилося зупинятись у її хаті, вона співала і декламувала про українське національне підпілля. Ті пісні брали за душу, бо були близькими й зрозумілими загнаним у підпілля християнам. Її сусідами були релігійні жінки Ганна та Олена, які допомагали священикам в інших селах, відвідували Зарваницю. А в центрі села, поряд з автобусною зупинкою, жила пані Олена. Знаючи, що йде на великий ризик, вона все одно постійно віддавала світлицю свого просторого будинку для підпільних Літургій.

Космач

На Слобудчині я познайомився з дружиною космацького дяка, який колись служив у православній церкві. Дітей у них не було. Ця, вже немолода жінка, дуже гарно розмальовувала писанки. Приблизно 1978 року вона запросила мене до Космача. Це село дуже розкидане у горах, іноді впродовж ночі мені доводилося відправляти по три Літургії. Причому горами потрібно було переходити навіть до 18 км. Особливого настрою тим гірським краєвидам додавала стара, ще довоєнна Хресна дорога, споруджена отцями-редемптористами під час місії. На Літургії у Космачі приходило від 30 до 60 осіб. А загалом тодішня космацька підпільна парафія налічувала майже дві сотні вірних. З цього села я прошкував до Бабинопілля, куди також приїздив отець Василь із Коломиї. Тамтешня громада трималася на одній відданій родині. До неї в хату на Служби Божі приходило майже 20 осіб.

Косів

vУ Косові я познайомився з довголітнім в’язнем сталінських концтаборів отцем Богданом Гевричем. Світ не міг зрозуміти його аскетичного життя. Якось о. Богдан сказав мені: «Одні мають мене за дивака, інші – за праведника, а ви майте мене за кого хочете». Подумки тоді відповів: «Я вважаю тебе святим чоловіком». Цей священик був одним із тих, хто заопікувався семінаристом підпільної семінарії Іваном Говерою. На той час юнак навчався у Косівському художньому технікумі. Отець Богдан допоміг йому знайти помешкання в інтелігентній священичій родині. Приблизно у той час з ув’язнення в Косів повернувся о. Володимир Романюк. Він був парохом православної парафії у Космачі, його ув’язнили за зв’язки з дисидентами. Арештовували священика безпосередньо в церкві. Коли о. В. Романюк був у тюрмі, із Риму йому писав митрополит Йосиф Сліпий, котрий, як ніхто інший, знав, що таке бути радянським в’язнем. Мене представила о. Романюкові одна інтелігентна косівська їмость (Ольга Микитюк – Ред.), з якою, своєю чергою, я познайомився через отця Геврича. Вона сказала отцю Володимиру, що зустрічі просить молодий греко-католицький священик. І хоч це було небезпечно, мені хотілося поговорити з православним священиком, який був у радянській тюрмі. Відтак я тричі зустрічався з отцем Володимиром. Розмовляли ми в хаті тієї самої їмості, котра нас познайомила. Говорили про підпільні семінарії, монастирі. Мій співрозмовник захоплювався жертовністю, аскетичним життям, великою любов’ю до України наших вірних і священиків. Запам’яталося, що наших священиків він назвав пустельниками (маючи на увазі їх богобоязливе життя). Зустрічався о. Романюк і з отцем Гевричем. Таке спілкування його переконувало в тому, що душпастирі підпільної Церкви – мудрі люди, а не дилетанти, як це дехто намагався представити. Влада не могла пробачити о. Романюкові його нелояльності, і тому він та його рідні мали дуже багато проблем. Його синові блокували навчання в інституті. Знаю, що після неодноразових розмов із нашими священиками він мав намір перейти до Католицької Церкви, та якась перешкода цьому завадила.

Коломия

У різні роки підпілля в Коломиї вірних обслуговували майже 15 священиків. Були серед них такі, які служили тільки в себе вдома, а були й такі ревні та діяльні, котрі дбали про паству і в навколишніх селах. Саме в Коломиї жив славнозвісний отець і письменник Роман Бахталовський. У час гонінь він заснував два чернечі чини: чоловічий – Павлівців і жіночий – Непорочного Серця Марії. Мені досить часто доводилося бувати в Коломиї в отця-павлівця Василія, котрий був родом із Космача. Він познайомив мене з Дмитром Долішняком, який навчався у підпільній семінарії отця Бахталовського. У часи виходу нашої Церкви з підпілля цей священик був деканом Козови у Тернопільській області; на жаль, уже відійшов у вічність. А отцю Василію судилося бути останнім монахом павлівцем. Помер він уже після виходу Церкви з підпілля. Заснований о. Романом Бахталовським підпільний монастир сестер Непорочного Серця Марії налічував понад 30 монахинь. Цей факт гідний подиву. За сприяння владики Величковського отець Роман купив у Коломиї для сестер будинок. До того сестри цього чину проживали в Яблунові, неподалік Обертина, в Галичі, Івано-Франківську та у коломийських селах. Кадебісти якось довідалися про існування жіночого монастиря в Коломиї. Аби все достеменно вивідати, вони завербували семінариста підпільної семінарії. Той ходив на таємні лекції, богослужіння і доносив усе КДБ. І от у монастирі облечини. Прибраний престіл, сяють свічки, всі в радісному очікуванні, та зненацька страшна вістка – будинок оточений. Кадебісти зробили обшук, склали протокол – і отець Роман Бахталовський сів на лаву підсудних. Присудили йому 5 років тюрми і «висилку». Услід за отцем, який був уже немолодим, до Сибіру поїхала настоятелька заснованого ним чину сестра Параскевія. Після ув’язнення отець Бахталовський поселився у Хмільнику Вінницької області, позаяк радянська влада не дозволила йому повернутися в Західну Україну. Світлі спомини залишилися в моєму серці від тогочасних зустрічей з єпископом Дмитерком, який також обслуговував Коломию. Пам’ятаю його завжди життєрадісного, щирого, відкритого. Приймав він мене по-батьківськи.

Тисмениця

Коли мені доводилося їхати до вірних у Тлумацький чи Тисменицький райони, я намагався завітати і до Тисмениці. Там діяв підпільний монастир сестер-служебниць, де відправляв Службу Божу. Сестри дуже цінували Літургію, та не могли мати її щодня. Доручив мені відвідувати сестер отець Роман Гузан. У Тисменицькій обителі мешкало четверо монахинь. Серед них була й одна із перших сестер-служебниць, яка прийшла в монастир при Йосафаті Гордашевській, сестра Антуза. Незважаючи на свій похилий вік, вона мала світлий розум і ясну пам’ять. Дуже тішилася, коли в монастир приходили священики. Часто розповідала про настоятельку Йосафату Гордашевську, казала, що колись її проголосять святою. Якось я запитав сестру, скільки їй років. «Мені лікар заборонив про це розповідати», – відповіла старенька монахиня (а мала вона понад 90). Сестра Маргарета до війни жила в монастирі у Надвірній. Була вона талановитою організаторкою, багато працювала з молоддю. У Надвірній її дуже любили. Та коли прийшла радянська влада, мусила покинути містечко. Утім, маючи вроджений організаторський талант, монахиня з простягнутою рукою пішла до священиків і мирян, щоби зібрати гроші на купівлю будинку. У Тисмениці їй вдалося купити 4-кімнатний будинок неподалік церкви, де й розмістився підпільний монастир. Жили в обителі ще дві сестри, переселені з Перемишльської єпархії. Остання з них померла в період виходу Церкви з підпілля. Від тисменицьких сестер наша семінарія одержала кілька церковних книг українською та багато польською мовами. Здебільшого, то були книги про житія святих.</p

Львів

З унікальним явищем Церкви в катакомбах я запізнався у Львові. На тодішній вулиці Куйбишева при колишній лічниці Андрея Шептицького фактично легально діяв головний дім сестер чину Святого Вінкентія. Довгий час ігуменею монастиря була бельгійка, а після її смерті головною настоятелькою стала сестра Єремія. Лікарня, якою ще з часів митрополита Шептицького опікувалися монахині, вважалася однією з кращих у Львові. Черниці працювали тут старшими медсестрами, сестрами-господинями, санітарками. Тільки лікарів серед них не було. Характерно, що саме до цієї лікарні прагнули потрапити на лікування львівські начальники. Будиночок-монастир був просто у дворі лікарні, монахині перебудували його з колишньої конюшні. Жило там майже десять сестер. Вони мали чудову каплицю з фігурою Матері Божої, обставлену свічками. Із сестрами цього монастиря мене познайомили отці-редемптористи, які обслуговували митрополита Володимира Стернюка. Уперше монахині запросили мене до монастиря у грудні 1978-го, коли дві сестри складали вічні обіти, а ще чотирьох приймали до новіціату. Я був дуже розчулений і дякував Господу Богу, що в такий важкий час підпілля Він поблагословив молодих обручниць. Крім мене, там був отець-редемпторист, який приймав обіти, та два семінаристи. Після Святої Літургії я виголосив проповідь про покликання. Слухаючи її, сестри плакали з радості. Саме на цьому свяченні я вперше побачив монахинь у повному чернечому одязі. То було щось надзвичайне. Я дякував Богові, що покликав мене служити Йому і безнастанно молився, аби були нові покликання. У середині 80-х я побував у цій обителі на Святій Вечері. Туди прийшли ще двоє священиків та майже 15 монахинь. Вечеря супроводжувалася колядами і навіть невеличким концертом. Сестри Святого Вінкентія були представницями одного з найревніших чинів підпільної Церкви.

Львівська область

За часів Брежнєва для підпільної Греко-Католицької Церкви настала незначна відлига. Багато священиків, особливо на Львівщині, почали таємно відкривати незареєстровані владою діючі храми і відправляли там богослужіння. Отці Богдан Смук та Петро Городецький відкрили в Перемишлянському районі майже десять церков. Самі вони не встигали справлятися з обслуговуванням підпільних парафій, тож запрошували на допомогу інших священиків. Якось міліція вистежила і впіймала на Перемишлянщині отців Городецького та Смука. Їх відвезли до райвідділу, де тримали дві доби. Священики оголосили голодування. Тим часом люди з навколишніх сіл організували великий пікет, що на той час було нечуваним. Злякавшись можливого розголосу, міліціонери відпустили священиків. У тім краю я обслуговував вірних десь із 7–8 років. Один випадок, що стався на Перемишлянщині, запам’ятався мені особливо. Напередодні свята Пресвятої Євхаристії ми добиралися лісами до одного села, де мала відбутися Літургія. Та сталося так, що заблукали і всю ніч кружляли лісом. До потрібного села прийшли аж під ранок. Нагородою за нічну пригоду були урочисті Літургії з обходами навколо храмів, чотирма престолами і посипанням пелюстками квітів аж у трьох сусідніх селах. Відправи відбувалися відкрито, наче при свободі Церкви. Річ у тім, що там при владі були свої люди, котрі пильнували, аби не трапилося якихось несподіванок.

Дусанів

Особливі спомини у мене залишились і про село Дусанів, що на межі Львівської та Івано-Франківської областей. Тамтешні люди не знали, звідки я приїжджаю, думали, що зі Львова. Стара сільська дерев’яна церковця на горбочку, мальовничий краєвид. Село славилося хором, який дуже гарно і злагоджено співав. Якось я їхав на Перемишлянщину разом із отцем Петром Городецьким зі Львова. В автобусі було багато сільської молоді. Отець Петро сказав мені: «Побачите, ми будемо їхати більше як годину – і вони постійно співатимуть, але ви не почуєте жодної російської пісні». Я переконався у правдивості його слів. Одного року я приїхав у Дусанів відправити Святу Літургію на самий Йордан. Стояв 20-градусний мороз. Втомлений, я ліг у хаті одних людей трохи відпочити, а вже о другій ночі прийшов до церкви відправляти Літургію. Та зайти до храму через головні двері мені не вдалося: так багато прийшло на відправу людей. Зайшов через захристію і побачив усе село, яке ледве вмістилося у храмі. Святкова Служба була надзвичайною. Надворі мерехтіли зорі, у церкві – свічки, хор співав, наче ангели в небі. Та в ту мить, коли на «Алилуя» я почав кадити, почув – у церкві якийсь незрозумілий шум. Виходжу з кадилом із Царських воріт і просто в дверях церкви бачу капітана міліції. Поряд із ним – чоловік середніх літ в окулярах, якийсь чиновник. Уже пізніше я дізнався, що то був голова райвиконкому. За їхніми спинами стояли п’ятеро кадебістів. Тим двом першим вдалося трохи протиснутися до церкви, бо спочатку люди подумали, що то хтось місцевий. Та коли до них пригледілися, стиснули так, що ті не могли просунутися вперед ані на крок. Оскільки то був лише початок Літургії, її можна було перервати. Сестра Марія Мартиняк, яка супроводжувала мене тієї ночі, швиденько зібрала усі наші речі, а я дав знак, аби в церкві погасили світло. В одну мить я переодягнувся, сестра накинула мені на голову хустину, і ми почали тихенько пробиратися поміж людей до виходу. В церкві була темрява і люди дозволили собі вигукувати: «Не дамо нашого священика! Помремо, але не віддамо! Боронімося!» Тим часом парафіяни непомітно пропускали мене до дверей. А коли я опинився майже біля виходу, з церкви мене буквально винесла велика група – приблизно із 50 людей. Кадебісти не сподівалися, що священик буде буквально у перших рядах, і мені вдалося втекти. Церковні активісти відпровадили мене до хати на краю села. Звідти я й спостерігав за храмом на горбочку. Там світилося і на всю околицю линули прекрасні різдвяні коляди. Такого щирого зворушливого співу я ніде більше не чув, бо то співали людські серця. Мої парафіяни стояли у церкві і плакали над нещасною долею України. Згодом мені розповіли, що ту воду, яку дусанівці принесли до храму і яку їм так і не вдалося освятити, вони просто на морозі повиливали на кадебістів. Після тієї ночі в районі перевіряли усі автобуси, які їхали до Львова. Влада полювала на католицького священика. Ті «мисливці» не здогадувалися, що підпільний священик ще затемна через засніжені горби й ліси пішки перейшов до Івано-Франківської області, а відтак подався у свої рідні Карпати. Через місяць я приїхав у Львів до митрополита Стернюка. Побачивши мене, він усміхався: «Ну, що ж, розкажіть, як то ви в хустині з церкви тікали». Після того випадку у Дусанів я приїхав аж на Петра і Павла. Коли служив Літургію, то, ніде правди діти, внутрішньо був напружений, мов струна. Правив, а люди в церкві плакали.

Ладанці

Неподалік Перемишлян лежить село Ладанці. Звідти в мене незабутні спомини, пов’язані зі святкуванням у підпіллі Великодня. Була Великодня субота 1980-го. Автобусом «Яремче–Львів» я приїхав до Перемишлян. Там мене уже чекали сестра Василія із семінаристом підпільної семінарії. До села добиралися підводою. Дорога була ґрунтова, і віз раз у раз стряг у глибокому болоті. Нарешті ми прибились у Ладанці, я повечеряв, приліг відпочити. Рівно опівночі у церкві, що стоїть на високому горбі посеред села, почалося Великоднє богослужіння: Надгробне, Воскресна Утреня, Служба Божа. Під час Утрені співав дяк, а я сповідав людей. Церква була переповнена, прийшло багато молоді і моя душа раділа. Підійшла пора освячувати паски. Старший брат запитує: «Будете святити в храмі чи робимо навколо нього обхід?» Я на хвилю замислився: якщо люди вийдуть із пасками та запаленими свічками з церкви, це побачить вся околиця. Та окрилений відправою, зважився на те, аби надати святу ще більшої урочистості. Тієї миті готовий був навіть до тюрми сісти, аби тільки парафіяни змогли на Великдень відчути себе трохи вільнішими. Відтак, співаючи, із процесією ми вийшли з храму. Під кінець Літургії я виголосив зворушливу проповідь. Я був у великому духовному піднесенні і сам Дух Святий промовляв моїми вустами. Мабуть, якби хтось попросив мене зараз повторити ту натхненну науку, я би не зумів. Люди, яким святив паски, просили, аби щедро кропив їх водою. І я не шкодував ні води, ні лагідного слова. Згодом мені розповідали, що одну дівчину, добряче скроплену, вдома запитали, чи вона часом не впала в річку. Завершилася та урочистість у Ладанцях десь о четвертій годині ранку. З цього села я відразу вирушив на Івано-Франківщину, де мене вже чекали у Різдвяному Галицького району. У тому селі організаторкою громади була пані Галина Худиб’як. Її родина відбула сибірське заслання. Довгі роки ця жінка дякувала у Красноярському краї, де правив отець Роман Гузан. Власне, цей священик передав свою паству мені. У Різдвяному я відправив Святу Літургію і посвятив паски, а звідти, через Івано-Франківськ і Галич, вирушив на Коломийщину. Дорогою зі смутком спостерігав, як люди на Великдень підмітали вулиці. У такий дикий спосіб радянська влада боролася з релігією. По обіді я відправляв Літургію на хуторі Слобудчина, куди зійшлося понад 150 осіб. А через тиждень, на Провідну неділю, знову був у Ладанцях. Сільські вістуни (так називали тих, хто скликав на Службу Божу) розбіглися кожен по своїй вулиці і повідомили людей, що приїхав той священик, котрий правив на Великдень. До церкви знову прийшло все село. Того дня від старшого брата я дізнався, що у ніч на Великдень на мене була влаштована засідка. З Перемишлян приїхали троє уповноважених, які мали завдання впіймати підпільного священика. Зупинилися вони в хаті сільського активіста, дружина якого працювала медсестрою. Ця сім’я «почастувала» уповноважених стравами зі снодійним – і ті проспали всю ніч. Я дуже любив служити на Перемишлянщині, адже на моєму рідному Прикарпатті відправити Літургію в церкві можна було хіба в Терновиці та ще у Лойовій. Тут же, на межі Львівщини та Івано-Франківщини, багато храмів були закритими тільки офіційно, насправді ж залишалися чинними, греко-католицькими. З тієї місцевості було багато покликань до чернечого стану, особливо дівчат.

Тернопільщина

Мельниця-Подільська

Власне, у Зарваниці в 1978 році я познайомився з вірними, які запросили мене у свої місцевості. Саме із Зарваниці пані Марія Левадна вперше запросила мене до Мельниці-Подільської. Домовилися, що зустрінемося з нею при виїзді з містечка, дорогою на Кам’янець-Подільський. Та того разу нам не вдалося зустрітися. На визначену годину пані Марія не прийшла, а я не наважився її довше чекати. Утім, незадовго я знову приїхав у цей край над Дністром. Згодом служив у навколишніх від Мельниці селах. Дуже там побожні люди.

Борщівщина

Митрополит мені дав таке благословення навертати священників, що вже були на пенсії, а роками раніше підписали православіє. Кількох священників на Борщівщині навернув. У Делятині жив колишній парох села Окопи, що на Борщівщині, Іван Дуткевич. За часів сталінщини його заарештували й кинули до страшної Чортківської тюрми. Кати знущалися над арештантами настільки, що не давали змоги вийти в туалет, тому підлога переповненого людьми кам’яного мішка була залита нечистотами. Стояв нестерпний сморід, через що священик на все життя втратив нюх. Отож отець Іван попросив мене, аби я обслуговував Окопи і Боришківці. Він розповів, що у недалекому Дністровому живе священик-пенсіонер Володимир Бибик, який перейшов у православ’я, а тепер знову хоче повернутися в лоно Католицької Церкви. Дізнався я також від отця Івана, що дністровецький священик має велику бібліотеку. Разом із братом Романом Шафраном (нині – душпастир у Львові) пішки із Мельниці-Подільської пішли в Дністрове. Це майже 10 кілометрів (нині священики не хочуть навіть три кілометри пройтися). У Дністровому ми розшукали хату отця Бибика, і коли зустрілися, я розповів, навіщо прийшов. Він, не вагаючись, повірив і дуже плакав. Плакав над своїм упадком. Річ у тім, що він був греко-католицьким священиком-целібсом (неодруженим священиком. – Ред). Та, перейшовши на православ’я, отримав дозвіл від московського патріарха на одруження. Проте Бог дав вражаючий знак: у ту мить, коли отець у сусідньому селі брав шлюб, у Дністровому зайнялася церква. Згорів і храм, і Святі Тайни. Ніхто так і не дізнався причини загоряння. Після того страшного випадку він сказав жінці, з якою шлюбував: «Ти не моя дружина, ти – моя господиня». А правив він відтоді у просторій каплиці власної хати.

Слобідка

На Літургії приходили переважно старші люди, та на Слобідці було інакше. Водили мене від хати до хати, то де служили, йшли молоді хлопці на молитву.
У цьому селі на Монастирищині люди були патріоти. Вивісили навіть Український прапор.  Тоді КГБ трясло то село.

Сапова

Біля Зарваниці ми і в Саповій служили. Там ціле село було католицьке. Ніколи не було ноги православного священника. Люди самі хоронили. Прийшов служити Літургію, то в бабці о. Андрія Козака  із Заздрості служили. Я сів сповідати. Встаю вже до Служби, дивлюся, а навкруг самі жінки і лише один чоловік. Я кажу, що не почну Службу Божу поки ви не приведете дітей своїх і чоловіків. Почав молитися вервицю. За півгодини дивлюся вже є мужчини, діти.

Лапаївка

Дуже багато, бувши в Зарваниці, я правив в Лапаївці. Там жили 3 сестри-монахині. Пам’ятаю, що вони там мали таку велику хату – 3 кімнати. На недільній Літургії так багато людей було, що як повідкривали вікна, то було видно, що ціле подвіря навкруг монастиря було заповнене. Там дяк тоді гарний був, і дуже гарний хор. Вони як заспівали на 4 чотири голоси, то я, молодий священник, думаю – я на землі, чи в небі? Бо до того ми завжди служили в хаті, дуже тихо, при замкнених вікнах, а тут таке. Тож не переймався, чи мене спіймають і навіть арештують, бо був переповнений духовною радістю.

Котузів

Там люди ще сповідалися як за німців. Довгі роки були без сповіді. Дуже там гарно в Кутузові. Служили у однієї пані. Я був тоді щасливий, коли багато людей було, багато дітей. Ми відправляли на цвинтарі у Котузові, бо церква там була знищена. Після молебню з хоругвами відбувся похід селом. Це була демонстрація нашої Церкви, люди не стримували емоцій – плакали з радості.

Доброполе

До цього села ми із Котузова через Зарваницю йшли пішки. Треба було кілька годин йти. Одного разу мене там могли спіймати, як ми служили. На цвинтарі зробили люди дуже гарну каплицю. Взяли бічний престіл із костела принесли. І якось ми почали служити, було десь до 100 людей. Вже на Заамвонній молитві кричать: «Міліція». Я був лиш тоді в фелоні, стихаря не було. Взяв клякнув  і клянчачи закінчив Святу Літургію. Потім сестра мене поміж гробами перевела мене на хутір. В селі раз на два місяці відправляв Літургію. Жила там така пані Мельничка, що вже померла. Її син загинув у Авганістані. Організовувала Служби. Хоч то був хутір, та приходили до 30 людей.

 

Зарваниця

У дитинстві я прочитав книжечку про Зарваницю, яка була у бібліотеці мого сусіда добродія Марчука. Він був зв’язковим УПА, енкаведисти його так побили, що став калікою. А ще юнак, на ім’я Павло, він тепер душпастирює біля Львова, розказував, що був у Зарваниці і бачив як люди з вірою приходили на чудотворне місце, і як міліція розганяла їх. Навіть зав’язалася бійка молодих хлопців на кладці з міліцією, так, що міліцейські кашкети поплили Стрипою. Тому ставши священиком, я дуже прагнув відвідати Зарваницю. Уперше до Зарваниці я потрапив у травні 1976 року. Супроводжували мене підгорянки пані Ганя з Богородчанського району та сестра-мироносиця Марія. Із Доброго Поля до чудотворного місця ми йшли пішки, відмовивши три вервиці. Селом проходили повз церкву, на якій росли берези, поруч – напіврозвалене проборство. Я із цікавістю приглядався до колись славного на все Поділля храму, бо у ньому вшановували чудотворні Зарваницьку ікону Пресвятої Богородиці та Розп’ятого Спасителя. Тоді я не міг навіть подумати, що колись тут відправлю першу після багаторічної перерви Службу Божу; що відбудовуватиму проборство… Хата у Зарваниці, де відбувалися богослужіння під час підпілля УГКЦ. У цьому подільському селі, де Матір Божа прославилася багатьма чудами, я з внутрішнім трепетом сприймав усе, що бачив. Цілував зруйновані рештки каплиці, впивався цілющою джерельною водою і зі сльозами на очах молився. Найбільше молився за покликання. Відтоді регулярно бував у Зарваниці. Структури підпільної Церкви на Тернопільщині були слабші, ніж у сусідніх областях, а у славетне відпустове місце приходили тисячі людей. Ішли, незважаючи на гоніння та міліцейські кордони. Про побачене та пережите я розповів нашому митрополиту Володимиру Стернюку. Він благословив мене і сказав: «Сину, опікуйся Зарваницею!» Я намагався часто туди приїжджати, особливо влітку. Ми з особами, які мене супроводжували, доїжджали до Доброго Поля, звідти йшли пішки, обминали село, щоби ніхто не бачив, бо різні були люди, могли донести кадебістам. У Зарваниці часто відправляв Службу Божу у пані Ганни Демчучки. На краю села жила добродійка Юлія Солодка, в її оселі переховували копію чудотворної ікони Зарваницької Матері Божої, яку вона мені показала, ми там також молилися.

Часто богослужіння відбувалися в лісі. Від четвертої години пополудні аж до світанку я сповідав. Люди з дітьми і навіть маленькими на руках, тим часом молилися, співали. Приблизно о четвертій годині ранку розпочиналася Свята Літургія і до шостої години всі розходилися лісовими стежками, аби не потрапити на очі недоброзичливцям. До речі, на богослужіннях були вірні не лише з ближніх околиць, але й паломники з Івано-Франківської, Тернопільської, Львівської областей. Особливо велелюдно було у неділю після свята Верховних апостолів Петра і Павла, бо для декого то була єдина нагода, щоб хоч раз на рік висповідатися у греко-католицького священика. В Зарваниці я правив 16 років. Як не було як служити, то о. Василя Івасюка посилав, часом інших священників. Пам’ятаю, як одного разу  отець Лукань разом із сестрою Марією поїхали на Йорданські свята воду посвятити, і замело дороги так, що вони із Зарваниці до Золотників йшли пішки по коліна в снігу. Тоді ніхто не нарікав. Всі дякували Богові, тішились, раділи.

Так тривало до 1989 року, коли легалізації УГКЦ ще не було, але вже перші відкриті богослужіння відбувалися у різних куточках Західної України. І ми організували від цвинтаря в Зарваниці похід, у якому взяло участь кілька сотень вірних з навколишніх сіл. Пригадую, попереду бухгалтер місцевого колгоспу несла велику ікону Зарваницької Матері Божої, а чимало вірних, особливо діти, тримали в руках квіти і співали пісні на честь Богородиці. Підходимо до церкви, а там до сотні міліціонерів, бо влада боялася, що захочемо силоміць зайти до храму, який на той час вже захопили православні. Але ми помолилися перед храмом і пішли на чудотворне місце. Згодом там зробили тимчасове накриття і служили Літургію кожної неділі. Пізніше, коли в Зарваниці Служби Божі правилися щонеділі, ми приїхали з владикою Юліаном Вороновським у Золотники і відправили Святу Літургію. 20 листопада 1989 року Рада Міністрів УРСР визнала Греко-Католицьку Церкву. До Теребовлянського райвиконкому почали звертатися духовенство та вірні з проханням передати храм у Зарваниці законним власникам. Та посадовці всіляко зволікали з вирішенням цього питання. У той час своїми порадами нам багато допоміг член Тернопільського відділення Комітету захисту УГКЦ Ярослав Демидась. Він переконував людей домагатися свого, тоді ті вірні, що працювали у колгоспі, влаштували страйк, тож корови на фермі того дня не подоїли… Зважаючи на рішучість вірних, уповноважена у справах релігій Теребовлянського району Зоя Носата дала дозвіл на передачу ключів греко-католицькій громаді. Люди на колінах зайшли до Святотроїцького храму, а я і отці Зеновій Монастирський та Іван Якимів хрестом впали на підлогу з молитвою подяки до чудотворної Зарваницької ікони Пресвятої Богородиці і відправили першу після довгих років заборони Службу Божу. Це була наша духовна перемога, однак скільки зусиль і праці треба було докласти, аби розбудувати Марійський духовний центр! 1995 рік був знаменним для нашої Церкви, і для Зарваниці, адже саме тоді кардинал Мирослав-Іван Любачівський відновив посвяту українського народу під покров Зарваницької Матері Божої. До цієї події ми готувалися перебудувати каплицю. Річ у тім, що ще владика Микита Будка біля парафіяльної церкви спорудив каплицю, але її перетворили на склад міндобрив і врешті знищили. Отець Іван Дацько, який приїхав з Рима, говорив: «То неможливо зробити». Ми працювали у дві зміни і встигли все довести до ладу. На чудотворному місці тоді ще нічого не було, крім каплиці, біля якої звели подіум і там служили Святу Літургію, на якій був майже мільйон вірних! Такої кількості можна сподіватися хіба, коли до Зарваниці приїде Святіший Отець. Коли ми їхали, в Тернополі йшов дощ, у Львові – дощ, в Золотниках – дощ, а в Зарваниці – погода. Тільки-но закінчилася відправа, випав сильний дощ. Хіба це не Боже диво? Ще до війни владика Будка намагався перетворити Зарваницю в український Люрд. Він навіть зробив дорогу від старого монастиря до чудотворного місця. Тому моїм великим бажанням було втілити мрію владики. Церковна влада дала благословення і розпочалася копітка праця від зорі до зорі. Доводилося вирішувати різноманітні справи навіть уночі. Під час всецерковного собору у Львові я познайомився з отцем Романом Ганкевичем (він – родом із Білявинець неподалік Зарваниці, там його батько до війни був парохом). Я поділився своїми планами. Він захопився цим і погодився збирати кошти на розбудову Зарваниці. в Америці та Канаді. Одночасно ми почали «збірки» на наших парафіях. А наші люди дуже щирі, люблять Пресвяту Богородицю і тому хто як міг – грошима, працею вклали власну цеглинку в розбудову Зарваниці. У 1996 році ми посвятили наріжний камінь під собор Зарваницької Матері Божої. Нам дуже допоміг тодішній голова Тернопільської облдержадміністрації Василь Коломийчук, який збирав підпорядковані йому служби і проводив наради. А Юрій Левкович і Юрій Проник – надавали безкоштовно техніку. Від 1996 до 2000 року ми побудували собор, Надбрамну церкву, дзвіницю, упорядковували площу, бо там були мочарі. І так крок за кроком втілювали задумане, бо відчували особливу Материнську підтримку Пресвятої Богородиці. Коли будівництво на чудотворному місці йшло повним ходом, я допомагав порадами, добрим словом. Тоді дуже дощило, мені доводилося ходити у гумових чоботах. Робітників, які безкорисливо працювали, іноді було кілька сотень. Одночасно працювали чотири бригади. Якось заходжу до каплиці, а там інтелігентний чоловік, з діточками і дружиною моляться. Я почав молитися разом з ними. Потім мене зацікавило чому у будень вони тут: «Моє прізвище Монастирський, я – з Вишнівчика. Сьогодні, пасучи корову, я глянув у бік Зарваниці і побачив велику ясність. Дивлюся під омофором з’явилася Пресвята Богородиця. Мені перехопило дух, хотів покликати людей, які були на пасовиську, але не міг мовити навіть слова. Це тривало кілька хвилин… Про це розказав жінці та дітям, ми одягнулися святково і прийшли подякувати Богородиці». Тоді я сприйняв це як вдячність Матері Божої за те, що ми збудували Марійський духовний центр. Пригадую, перед освяченням собору відбувався синод єпископів у Бучачі. Владики їхали з боку Сапови і коли піднялися на горб, здивувалися, бо побачили куполи, що сяяли золотом. Як так може бути? Як то таке є, що так Бог допоміг? Усі були здивовані, усі були вдячні. Та всім керував Бог. Тепер мою справу перейняв отець Володимир Фірман – енергійний, розумний. Недавно ми побудували церкву, де всередині хатина Матері Божої, «український Єрусалим», (комплекс сакральних споруд святої Землі – Ред). Це вже більше під його керівництвом. А 30 червня у Зарваниці Патріарх Святослав Шевчук і Апостольський Нунцій в Україні Клавдіо Ґуджеротті проголосили собор Зарваницької Матері Божої малою базилікою. Дякую владикам синоду УГКЦ, котрі проголосували за це рішення, а також за клопотання у Ватикані випускнику нашої семінарії отцю Марку Семегену, президенту товариства «Свята Софія», ректору прокатедрального собору Святої Софії у Римі. Ми вдячні Святішому Отцеві й за те, що з його благословення Зарваницю відвідували високі достойники Римської курії, зокрема, двічі Префект Конгрегації Східних Церков кардинал Леонардо Сандрі, котрий два рази відвідував Зарваницю. Зарваниця – це дім Матері Божої. Як мені часто кажуть великі достойники і представники влади, коли їм щось важче дається, вони їдуть у Зарваницю і відчувають там спокій, благодать і велику ласку. Коли у Тернополі відбуваються різні конференції, то приїжджають вчені з усієї України. За їх словами, у цьому чудотворному місці вони відчувають гостинність, любов, тишу, спокій небесний. І ми раді від того. Нехай приходять православні, римо-католики, чекаємо усіх українців, бо Зарваниця відкрита для всіх! Ми всіх радо вітаємо, всіх запрошуємо до Зарваниці, бо тут відчувається велика ласка Божа і заступництво Пресвятої Богородиці.

 

Старе місто

У Старому місті отець Іван Колодій, разом зі мною і ще одним священиком, розпочали біля церкви службу. Прийшли кадебісти, а народу зібралося майже тисяча осіб. Міліціонери оточили нас після молебню, але люди не допустили їх до нас. Якось силовикам вдалося підійти до отця Колодія, вимагаючи показати документи. Та він не розгубився. Оскільки працював на залізниці, то мав відповідне посвідчення з червоними палітурками. Витягнув його з кишені, показав і заховав назад. А вони не розібравшись, подумали, що то посвідчення якоїсь спецслужби. Того дня люди нас поволі вивели через кукурудзяне поле.

 

Кудринці

Те село довгі роки було унікальне тим, що навіть за радянської влади там дiяв жіночий монастир Василіанок. Сестри працювали у колгоспі – готували їсти трактористам, носили в поле обiди на коромислах. А оскıльки готували дуже смачно і до роботи ставилися вiдповiдально, начальство закривало очi на існування монастиря. А подалися ми в це село тому, що мені в Зарваниці хтось роз повів, що сестра Катруся з Кудринець півроку не брала участі у Святій Літургії і там нема Святих Тайн. В це село ми йшли через с. Михайлівку, де колись був монастир отців василіан. Навіть через їхнє подвір’я перейшли. Коли знайшли Кудринецький монастир, вже сутеніло. Половину обителі займала швейна майстерня, а інша – була порожньою. Ще донедавна у двох кімнатах там жили монахинi, та вони повмирали. Остання сестра Катруся – вже у лiтах. Мешкала у монастирській каплиці. Годі переказати, як втішив стареньку монахиню несподіваний візит священика. Вона завела нас до каплиці, де я її висповідав, відслужив Літургію і запричастив. Після Служби Божої оглянув монастир, який мав дуже убогий вигляд. Каплиця була застелена однiсiньким знищеним рядном. Сестра Катруся розповіла, що її обікрали і винесли весь нехитрий скарб, який черницi надбали для монастиря. Утім, ця прикра обставина не могла перекреслити сильного враження від насиченого молитовним духом обителі. Я тулився до старих монастирських стiн, аби увібрати в себе тепло чернечих молитов, відчути їх силу. Пізніше намагався бодай три-чотири рази на рiк приїжджати в Кудринці до монастиря. Сестра Катруся скликала до своєï каплиці людей iз села. Запам’яталася менi старенька бабуся Горбачевська, рідна сестра якої померла в цьому монастирі. Якось дорогою до Кудринець трапилася неприємність. Добирався я туди разом із сестрою Марією Мартиняк. Нас підібрала якась вантажівка. Та шофер-комуніст щось запідозрив і вирішив відвезти нас у район. Коли ми це збагнули, сестра на ходу відкрила машину і твердо сказала, що буде стрибати. Водій мусив пригальмувати. Тоді черниця крикнула: «Брате, стрибай з машини, бо то бандит!» Щодуху ми шугонули з кабіни і помчали у високі зарослі кукурудзи, що починалися відразу при дорозі. Той кукурудзяний лан був досить великий, і ми мали де сховатися. Десь iз півтора кілометра ми пробиралися зеленим морем і вже під вечiр, коли стемніло, постукали у віконце монастиря. Сестра Катруся покликала ще кількох людей із села, і я відслужив Літургію. Тієї ночі у мене почався сильний біль у печінці. Монахині переживали, аби не сталося чогось страшного. Та із села принесли кілька пігулок анальгіну, і під ранок бiль ущух. Кудринці ми покинули ще затемна. Після тривалої перерви я потрапив у це село вже за цілком iнших обставин. Кілька років по тому, як Церква вийшла з підпiлля, разом iз семінаристами Тернопільської духовної семінарії я проводив візитацію сiл Мельнице-Подільського деканату. І диво: у Кудринцях усе село, вiд малого до старого, зустрiчало мене саме бiля стiн того монастиря, до якого колись я приходив ночами. Зі сльозами на очах згадували то підпілля. А сестра Катруся померла, коли до свободи Церкви залишалося зовсім небагато часу.

Почаїв

Возив підпільних семінаристів до Почаєва, аби вони побачили як монахи моляться. Де автостанція був такий лісок, де лози росли.  Між тими лозами ми місце посвятили і правили Службу Божу. Спали в церкві, на підлозі.

В підпіллі так всі любилися як перші християни. Були як рідні. Одні одним помагали, молилися.

 

Використані матеріали:

  • Отець-митрат Андрій-Іван Говера, Будівничий віри. Життєвий шлях архієпископа і митрополита УГКЦ Василія Семенюка. Тернопіль – 2019
  • Митрополит Василій Семенюк, інтерв’ю від 17.05.2022 / інтерв’юери І. Бокало, С. Дмитерко